"Темпора" на службі в Шаменкова: корисні ідіоти чи троянські коні рашизму?

 

Це – Юлія Олійник, директорка київського видавничого дому «Темпора», що спеціалізується на виданні історичної, військово-історичної, мемуарно-історичної та мемуарно-архівної літератури. Вона часто обурюється впливом Росії на український книжковий ринок і читачів.

А це – полковник Головного розвідувального управління (ГРУ) Генерального Штабу Російської Федерації Юрій Желтоноґін.

1986 року він закінчив Мінський радіотехнічний інститут і був покликаний в Збройні Сили, де пройшов шлях від техніка по радіонавігаційного обладнання винищувального авіаційного полку до начальника зміни Головного координаційного центру пошуку і рятування Федерального управління авіаційно-космічної служби пошуку та рятування при Міністерстві оборони Російської Федерації. Одним із завдань Федерального управління авіаційно-космічного пошуку є забезпечення роботи ГРУ – його транспортний супровід, підтримка та прикриття з неба.

З 2001 року Желтоноґін займається видавничою діяльністю, тобто почав її, ще будучи офіційно на службі. В даний час він – виконавчий директор російського армійського військово-пропагандистського фонду «Русские витязи» під патронатом Головнокомандуючого ВПС Російської Федерації. З серпня 2015 року по 2019 рік ним був генерал-лейтенант Андрій Юдін, а з 2019 року – генерал-лейтенант Сергій Дронов. Фонд, як сповіщає його власний сайт, здійснює свою книговидавничу діяльність не просто так, а «в рамках Президентской программы военно-патриотического воспитания граждан Российской Федерации».

Желтоноґін  є членом ради Московського відділення Російського військово-історичного товариства. Воно теж виникло не саме собою, а утворене відповідно до Указу Президента Російської Федерації Володимира Путіна № 1710 від 29 грудня 2012 року. Почесним головою товариства є сам Президент РФ Володимир Путін, а головою ради – путінський міністр Володимир Мединський.

З 2008 року Желтоноґін – співзасновник і видавець журналу «Старый Цейхгауз». Як і фонд, журнал є під пильною опікою найвищих кіл Кремля. Характерно, що це видання офіційно вітають на рівні Голови Ради Федерації Федеральних зборів Російської Федерації Сергія Миронова, заступника голови Уряду Російської Федерації Олександра Жукова, голови Державної Думи Російської Федерації Сергія Наришкіна.

Іншим співзасновником журналу є такий самий полковник Головного розвідувального управління Генерального Штабу Російської Федерації Олексій Степанов, виходець із комуністичної номенклатури. Зараз це високопоставлений путінський дипломат, з лютого 2013 року по даний час – радник Постійного Представництва Російської Федерації при Європейському Союзі і Європейському агентстві з атомної енергії. Разом два полковники ГРУ втілюють у видавничій справі девіз своєї кривавої установи: «Величие Родины – в наших славных делах».

 

Здавалося б, що між ними спільного? Нічого й бути не може.

То – офіцери російської армійської розвідки, путлєрівські пси, рашисти, вороги України.

Це – патріотичний видавець, яка прищеплює українському читачеві смак до гарної книги нон-фікшн.

А виявляється, є.

Це – Сергій Шаменков, самозайнятий, тобто ніде офіційно (в Україні) не працюючий мешканець міста Одеси, історичний реконструктор-фрік, печально відомий низкою ексцентричних українофобських заяв.

 Він активно співробітничає і з Російським військово-історичним товариством, і з фондом «Русские витязи». 2015 року Сергій Шаменков опублікував в журналі «Старый Цейхгауз» статтю в співавторстві з його співзасновником, уже згадуваним полковником ГРУ Олексієм Степановим:

 

Шаменков С., Степанов А. «Мундир, который сколько необходим для пользы самой службы…». Проект униформы Черноморского казачьего войска 1814 года // Старый Цейхгауз. 2015. № 3–4 (65–66). С. 32–36.

 

2016 року Сергій Шаменков проілюстрував книгу російського фашиста Бориса Мегорського – члена згаданого Російського військово-історичного товариства, почесним головою якого є Володимир Путін:

 

Мегорский Б. В. Реванш Петра Великого. Взятие Нарвы и Ивангорода русскими войсками в 1704 году. М., СПб: Кордегардия, 2016. 203 с.

 

Книгу Мегорського та працю Сергія Шаменкова для неї схвалив відомий російський українофоб, пропагандист війни з Україною Клим Жуков з оточення відомого червоно-коричневого шовініста Дмитра «Гобліна» Пучкова: «Кто не помнит – мы брали там именно реванш за ту же Нарву, где получили конфузию в 1700 году, после чего Пётр Первый, разбив шведов на Полтаве, «за учителей своих заздравный кубок поднимает». Собственно говоря, учителями нам шведы стали именно под Нарвой в 1700 году в начале Великой Северной войны». При цьому, в розмові з ним, Борис Мегорський публічно подякував Сергієві Шаменкову за те, що він сфотографував, обмірив й зняв креслення з цінних експонатів Музею історії Полтавської битви, а саме особистих речей Петра І, для потреб військово-історичних пропагандистів із Росії.

Тема Петра І дуже важлива для Сергія Шаменкова – він тісно співпрацює з російськими «петровськими» реконструкторськими клубами, регулярно відвідує історичні фестивалі «петровців», охоче рядиться у гвардійця Петра І.

2018 року Сергій Шаменков проілюстрував книгу матерого російського фашиста Володимира Веліканова для книжкової серії «Ратное дело» у рамках програми військово-патріотичного виховання громадян Російської Федерації Президента Російської Федерації Володимира Путіна:

 

Великанов В.С. Русский вспомогательный корпус на польско-саксонской службе в 1704–1707 гг. и сражение при Фрауштадте. М., Фонд «Русские Витязи», 2018. 96 с., илл.

 

Цю книжкову серію, переважно присвячену завоюванням російських царів Олексія Михайловича і Петра І та протистоянню Росії з Європою й Україною, видає згаданий вище фонд «Русские витязи», яким керує полковник ГРУ Юрій Желтоноґін. Список назв говорить сам за себе: «На пути в Индию. Персидский поход 1722–1723», «Дунайский поход Петра I: Русская армия в 1711 г. не была побеждена», «Борьба за Украину и битва под Конотопом (1658–1659 гг.)», «Взятие Смоленска и битва под Оршей 1514 г.», «Закат северных крестоносцев: «Война коадъюторов» и борьба за Прибалтику в 1550-е гг.», «Смоленский поход и битва при Шепелевичах 1654 года», «Курляндская операция 1705–1706 гг. и сражение при Гемауэртгофе», ««Азиатский дракон перед Чигирином...». Чигиринская кампания 1677 г.», «Когда Полоцк был российским. Полоцкая кампания Ивана Грозного 1563–1579 гг.», «Оборона Опочки 1517 г. «Бесова деревня» против армии Константина Острожского». Звичайно ж, усі книги витримані в ідеологічному дусі.

Скажімо, добу Руїни той же друг і роботодавець Шаменкова, російський нацист Веліканов тлумачить так: «Андрусовский договор 1667 г., завершивший 13-летнюю войну 1654–1667 гг., разделил Украину между Российским государством и Речью Посполитой, но не прекратил многолетнего гражданского конфликта, получившего в историографии название «Руины». Если на Левобережье избрание гетманом Д.И. Игнатовича Многогрешного и подписание им в марте 1669 г. Глуховских статей привело к установлению мира и порядка, то на Правобережье «польский» гетман П.Д. Дорошенко в марте того же 1669 г. принес присягу турецкому султану, чем спровоцировал новый виток кровопролитной и разрушительной борьбы в 1670-х гг. за контроль над регионом между Речью Посполитой, Османской империей и Российским государством. Одним из ключевых событий с участием российских войск стала героическая оборона Чигирина от турецко-татарской армии в 1677 г., которой и посвящена данная книга...»

2020 року Сергій Шаменков ілюструє для цієї ж ГРУшної серії «Ратное дело» книгу відверто антиукраїнського змісту все того ж російського фашиста Володимира Веліканова та його співавтора, відомого українофоба Якова Лазарева, того, що атакував за її проукраїнську позицію відому російську вчену Тетяну Таїрову-Яковлеву, з промовистою назвою:

 

Великанов В.С., Лазарев Я.А. Царские воеводы и гарнизоны на Украине 1654–1669 гг. М., Фонд «Русские Витязи», 2020. 248 с.

 

При цьому, як сповіщається в самій книзі, Яків Лазарев написав свої частини книги на грант Президента РФ Володимира Путіна «Механизмы устойчивого контроля над присоединенными территориями Российского государства: военно-административное присутствие и фискальные практики в «Малой России» (вторая половина XVII в. —  1785 г.)», виданий 2017 року. Володимир Веліканов повідомив, що робота над книгою розпочалася чотири роки тому, тобто 2016 року, підкресливши, що вона слугує меті боротьби з баченням українських вчених. Тобто Сергій Шаменков надав цим двом україножерам свою співдопомогу не раніше 2016 року – під час російсько-української війни, а не до неї.

Не варто й говорити, що Володимир Веліканов – член редакції того ж  журналу «Старый Цейхгауз», як і інший друг Сергія Шаменкова з екзотичним іменем нащадка іспанських комуністів – україножер Роберто Паласіос-Фернандес. Штатним художником цього ж видання числиться ще один близький приятель – кримський сепаратист-українофоб Ігор Дзісь, із якими разом Шаменков публічно поливає брудом Україну, українців і українську мову.

Свої антиукраїнські погляди одеський художник не намагається приховувати. На «Военно-историческом форуме Реконструктор.рф» Сергій Шаменков (rogala) 2016 року, під час війни, доводив, що ніяких українців не існувало, що їх придумали у XVIII столітті, а до того вони були русскімі і малороссіянами. Там само він обурювався методами боротьби Української повстанської армії, щоб догодити своїм російським друзям. Тобто його співпраця з Желтоноґіним і Стєпановим, яка триває не один рік і лише пожвавилася під час агресії Кремля проти України, є для нього не просто випадковою нагодою продемонструвати своє вміння малювати, а цілком певною ідейною позицією.

У відповідь на зауваження про роботу на фонд «Русские витязи» Шаменков погигикав, що нічого до нього чіплятися, бо всі тут торгують і їздять на заробітки, «при этом стреляя друг в друга». Тобто російсько-українська війна в його розумінні виглядає саме так. Для нього це насамперед зручна нагода погріти руки, заробити криваві гроші під шумок, бо зараз у Росії кидаються шалені кошти на пропагандистську літературу про різні «можем повторить».

Отже, Сергій Шаменков регулярно працює на російські військові фонди, беручи активну участь у якості ілюстратора, співавтора та консультанта у виданні агітаційної «військово-патріотичної» літератури антиукраїнського змісту на гроші президента РФ.

Але пані Юлії Олійник це все байдуже. Вона наймала й наймає українофоба Шаменкова ілюструвати книги свого видавництва, ніби в країні з сорокамільйонним населенням немає фахових художників, окрім якогось провінційного маргінала нікого й позвати. Бо дешевший? І свої ексцентричні антиукраїнські погляди він пропагує через свою графоманську книгу, видану саме в цьому видавництві, у пані Олійник.

Пані Юлія Олійник не могла не знати про подвиги українофоба Шаменкова на ниві російського армійського книговидання. Він їх не приховує, а пишається ними. Усі вони доступні в Інтернеті.

Пані Юлія Олійник не могла не бачити викриття пропутлєрівської діяльності українофоба Шаменкова у вітчизняній блогосфері та соцмережах. Вона чудово знає, що українська патріотична спільнота її всеціло засуджує, а вчене товариство на найвищому рівні давно висміяло, розгромило й спростувало антинаукові брехні одеського реконструктора. Висловлювалося припущення, що ці ідеї теж є частиною його роботи на ГРУ, а саме на тамтешнє Управління Дванадцять-біс, завданням якого виступає інформаційна війна.

Але пані Олійник заплющує на це очі, затикає вуха й лицемірно робить вигляд, що все гаразд, нормально, нічого не сталося. Нічого страшного. З року в рік вона люб’язно дає роботу служаці русского міра Шаменкову, начхавши на думку українства. Для чого? Щоб намалювати йому якийсь авторитет для його недолугої пропаганди?

2021 року, через рік після того, як здійнявся гучний скандал навколо безсовісно проілюстрованих Сергієм Шаменковим антиукраїнських книг серії «Ратное дело» і ціла низка патріотичних ресурсів та поважних людей обурено припинила з ним співпрацю, у «Темпорі» Юлії Олійник преспокійно виходить «Діти Таргітая: Військо і війни скіфів VII–ІІІ століть до Р. Х.» Артема Папакіна з ілюстраціями все того ж Сергія Шаменкова у серії «Militaria Ukrainica». Виходить, це ніби «Ратное дело», тільки називається «Militaria Ukrainica». Його регіональна філія.

Юлія Олійник турботливо відмиває шовініста Шаменкова, мов брудні гроші, допомагає йому заявляти, що він «і для України» працює. Доки тим часом його вихваляють «Гобліни» й Жукови.

Як заможна пані видавець при цьому дивиться в очі своїм старшим читачам, багато з яких є не рядженими задля розваги вихідного дня, а справжніми військовими та волонтерами, і молодшим, деякі з яких втратили батьків на фронті російсько-української війни?

Звичайно, звичайно, можна відкараскатися заявами, що це просто художник, просто гарні барвисті картинки. Проте я вже писав, що після всіх цих огидних «мундирів», «реваншів», «допоміжних корпусів», «царських воєвод і гарнізонів на Україні» Шаменков став відверто токсичним, так би мовити, радіаційно забрудненим. Від нього фонить. Він заразний. Ця забрудненість переходить на кожного, хто з ним співробітничає, хто підкидає йому підробіток, зве на інформаційні майданчики, допомагає йому пропагувати фолк-хісторичні вигадки й популяризує його особу та його ГРУшне «ратноє дєло». Не можна співпрацювати з «русскім вітязем» Сергієм Шаменковим і залишитися чистим, порядним і незаплямованим. Той, хто вирішив надавати йому підтримку для втримання на плаву, має розуміти, що назавжди стане для всіх пропутінським, прокремлівським і ворожим Україні. Його соратником у справі боротьби проти українського народу й Української держави.

Напрошується картинка. За столом під портретом Путіна сидять Юрій Желтоноґін, Сергій Шаменков, Олексій Степанов і Юлія Олійник. Степанов наливає Юлії Олійник «Столичної» в гранчак і по-батьківському, на правах старшого товариша та наставника, обіймає її своєю лапою за плечі: «Слишь, как там тєбя... Юля... а ти нічаво-о, Юля, малато-ок... нє дала хахлам Сєрьоґу в абіду, нє пазволіла єво сажрать нацианалюґам пачьом зря... Так дєржать! Ну давай, за Владіміра Владімірича, стоя!»