КОЛАБОРАНТКА ОКСАНА КОСМІНА НА СЛУЖБІ ПУТІНІЗМУ
Доки свистять російські кулі, обриваючи життя наших захисників, доки нам загрожують російські дрони й ракети «Калібр», проплачена Кремлем сволота не припиняє діяти проти України, на догоду плюгавим кремлівським ліліпутіним паплюжачи українську етнокультуру, знущаючись над нашим етнографічним і фольклорним багатством, руйнуючи національну свідомість українства.
Тому продовжую знайомити читачів
нашого блогу з агентурою ГРУ, що напряму фінансується, як і її очільник, одесит
Сергій Шаменков, з Російської Федерації – через російський армійський
військово-пропагандистський фонд «Русские витязи», Російське
військово-історичне товариство та сумнозвісний фонд «Русский мир». Доки свідомі
українці намагаються вижити на урізані
зарплати в умовах кризи економіки, спричиненої повномасштабним вторгненням
«русскіх вітязєй», на їхні рахунки щедро лягають кошти, що оплачують не лише
просування антиукраїнських ідей через ЗМІ, пропагандистські відео, деякі
навколонаукові майданчики, але й безбідне існування агентури, яка аж ніяк не
рахує копійки і ні в чому собі не відмовляє.
Представляю Вам відому
українофобку, російську кремлефашистку Оксану Юліївну Косміну, відому не лише
тим, що заперечує стародавність вишитої сорочки й шароварів, але й
систематичним хамським називанням українців «хохлами». Презирливе, зневажливе
ставлення Оксани Юліївни до етнічних українців давно не є ні для кого секретом.
Вона й не намагається його надто приховати, глузуючи в соцмережах із знавців
української минувшини, таких, як Галина Стельмащук, Тамара Ніколаєва, академік
Ганна Скрипник, академік Степан Павлюк, яких зверхньо зве на своїй сторінці у
соцмережі поіменно «старими шароварниками», «вишиватниками», «старими бандерами»,
«недобитими львівськими нацистами». Науковий її рівень відверто ніякий. Усі її
тези давно спростовані академічними науковцями-етнологами. При цьому вона не
соромиться посилатися на українофобські публікації Сергія Шаменкова, зроблені
в... блогах, фактично на мазню на паркані. З тим же успіхом можна послатися,
наприклад, на коментар під відео на «Youtube». Втім, із манірним бороданчиком-україножером, який не
має ні історичної, ні археологічної, ні етнологічної, ні філологічної освіти,
Косміну дещо споріднює. Вона закінчила архітектурний факультет Київського
художнього інституту, тобто теж фактично не є етнологом і розбирається в
питаннях українського народного одягу виключно поверхово. Її мати Тамара
Володимирівна Косміна, свого часу впливова в ІМФЕ, прагнула, щоб Оксана Юліївна
продовжила її дослідження народної архітектури, але та визнала за краще
вбратися в тему народного одягу і провести там «денацифікацію». Читачі не раз
висміювали в Інтернеті її розцяцькований двотомник за хибні твердження,
переплутані факти й численні русизми, бо пані Косміна-молодша, як і її науковий
авторитет Шаменков, слабко володіє літературною українською мовою.
У гуртку колаборантів Сергія
Шаменкова, якому щедро платять Путін, Медінський, очільний ГРУ Генерального
Штабу ВС РФ адмірал Ігор Костюков і командувач ВПС РФ генерал-лейтенант Сергій
Дронов, Косміна посідає важливе місце. Бо академічні науковці – історики,
етнологи, археологи, фольклористи – його ідеї не поділяють і критикують або
ігнорують, а вона одна з небагатьох симпатиків Шаменкова, хто має хоч якийсь
науковий ступінь. Тому її активно використовують для трансляції найбезглуздіших
вигадок.
Досить цікаво, де і коли Оксана
Юліївна почала боротьбу не на життя, а на смерть за денацифікацію української
етнографії, за русскій мір без вишиванок. Це 2011 рік, тобто розквіт похмурої
сутінкової януковичівщини. І, звичайно ж, історично рідна Оксані Юліївні
Російська Федерація. Місто Петербург – батьківщина Путіна. Санкт-Петербурзький
державний університет промислових технологій та дизайну, який відомий своєю фанатично
пропутінською ідейністю.
Ось статейка у збірникові тез
Космина О. Ю. Украинская рубашка: от белья к этническому символу // Мода и дизайн: исторический опыт – новые технологии. Материалы XIV-й международной научной конференции. Санкт-Петербург, 27–30 июня 2011 г. Санкт-Петербург, 2011. С. 370–373.
Комментарии
Отправить комментарий