ГРУшні колеги Шаменкова

Досі ми мали лише здогади про те, що мешканець Одеси Шаменков Сергій Ігорович співпрацює з Головним розвідувальним управлінням Генерального Штабу Російської Федерації.

 

На це вказував той факт, що військово-пропагандистський фонд «Русские витязи», на який робить борець із «шароварщиною» Сергій Шаменков, перебуває під патронатом Головнокомандуючого ВПС Російської Федерації. З серпня 2015 року по 2019 рік ним був генерал-лейтенант Андрєй Юдін, а з 2019 року – генерал-лейтенант Сєргєй Дронов.

 

Співробітничати з фондом «Русские витязи» Шаменков почав давно, бо систематично друкується в ілюстрованому часописі «Старый Цейхгауз», який видається саме цим фондом і перебуває під пильною опікою найвищих кіл Кремля.

Але лише щойно ми придивилися до публікації Шаменкова в цьому часописі 2015 року, тобто в розпал російсько-української війни, коли все всім давно було ясно. Вона надрукована в співавторстві:

 

Шаменков С., Степанов А. «Мундир, который сколько необходим для пользы самой службы…». Проект униформы Черноморского казачьего войска 1814 года // Старый Цейхгауз. 2015. № 3–4 (65–66). С. 32–36.

 

На сайті російського журналу «Коллекция» нам вдалося виявити біографію Алєксєя Стєпанова – російського співавтора Сергія Шаменкова.

 

https://sammlung.ru/?page_id=28619

 

Вона вражає:

 

«Степанов Алексей Борисович родился 28 декабря 1959 г. в г. Москве в семье инженеров. В 1977 году поступил и в 1982 году окончил 1-й факультет (западных языков) по специальности «референт-переводчик» Военного Краснознаменного института (немецкий и английский языки).

 

В 1982–1987 гг. проходил службу в Группе Советских войск в Германии:

 

с августа 1982 г. по октябрь 1983 г. — офицер командного пункта отдельного радиотехнического полка ОСНАЗ 8-й гвардейской общевойсковой армии (г. Веймар);

 

с октября 1983 г. по июнь 1987 г. — офицер Специального отдела Штаба ГСВГ (г. Берлин). Выполнял задачи по патрулированию Западного Берлина с целью наблюдения за военно-политической обстановкой и демонстрации советского военного присутствия в городе.

 

В 1987–1989 гг. — старший переводчик Учебного центра зенитно-ракетных войск ПВО Страны (пос. Янгаджа Красноводского района Туркменской ССР, Туркестанский военный округ).

 

С сентября 1989 г. — преподаватель кафедры военного страноведения и иностранных армий Военного института (с 1993 г. — Военная академия экономики финансов и права).

 

С февраля 1993 г. по апрель 1994 г. — заместитель начальника отдела военной геральдики и символики Историко-архивного и военно-мемориального центра Генерального штаба ВС РФ.

 

С октября 1994 г. служил в 5-м управлении Главного управления международного военного сотрудничества МО РФ.

 

В 1995 году обучался на миротворческих курсах при Пехотной школе Бундесвера (г. Хаммельбург), в 1997 г. — на миротворческих курсах при Общевойсковом учебном центре британской армии (г. Вормистер), в 2007 году окончил Высшие академические курсы Военной академии Генерального штаба.

 

Службу закончил в октябре 2009 г. в должности начальника направления по подготовке иностранных военнослужащих. Полковник запаса.

 

За более чем 32 года военной службы был отмечен 33 наградами СССР, России и зарубежных стран, в том числе орденом «За военные заслуги», медалью ордена «За заслуги перед Отечеством» 2-й степени, орденом «За заслуги перед Союзной Республикой Югославией» 3-й степени и орденом Сирийской Арабской Республики «За укрепление боевого содружества».

 

В 2011–2012 гг. — советник Управления международного сотрудничества ФСКН России.

 

С февраля 2013 г. по настоящее время — на дипломатической работе, советник по вопросам антинаркотического сотрудничества Постоянного представительства Российской Федерации при Европейском союзе и Европейском агентстве по атомной энергии (Брюссель, Бельгия).

 

В ноябре 2019 г. организовал в Брюсселе проведение 1-й Европейской униформологической конференции.

 

Является одним из создателей и учредителем российского военно-исторического журнала «Цейхгауз» / «Старый Цейхгауз».

 

У перекладі: ГРУшник. Офіцер Головного розвідувального управління Генерального Штабу СРСР і Російської Федерації. Того самого «Акваріума» з книг Віктора Суворова (Різуна).

 

Причому не звичайний полковник і не на пенсії. Путінський дипломат із особливими повноваженнями. Втім, колишніх ГРУшників не буває, чи не так?

 

Надзвичайно показовою є перша друкована велика праця Стєпанова, ясна річ, для внутрішнього користування:

 

«Справочник «Форма одежды, знаки различия и опознавательные знаки сухопутных войск США, Великобритании и Франции и полиции Западного Берлина» (ГСВГ, 2-е отделение войсковой части п.п. 71650-В, 1985)»

 

Характерна й інша:

 

«Степанов А. Украинский батальон войск ООН // Цейхгауз. 1993. № 2. С. 46.»

 

Або ось ці, що явно продовжують тему й призначення його першої книги:

 

«Степанов А. Знаки различия вооруженных сил и других воинских формирований Азербайджана. Ч. 1. Нагрудные знаки по принадлежности к конкретным формированиям // Старый Цейхгауз. 2019. № 3 (84). С. 78–82.

 

Степанов А. Знаки различия вооруженных сил Молдавии. Часть 1. Нарукавные знаки по принадлежности к конкретным формированиям Национальной армии. 1992–2010// Старый Цейхгауз. 2019. № 3–4 (85–86). С. 98–105.

 

Степанов А. Знаки различия вооруженных сил Молдавии. Часть 2. Кокарды и знаки на головные уборы военнослужащих Национальной армии. 1992–2010// Старый Цейхгауз. 2020. № 1–2 (87–88). С. 123–130.»

 

Це не простодушний аматор історії. Це не академічний учений. Це професійний, добре підготовлений і аж ніяк не списаний з рахунку співробітник російської армійської розвідки. Навіть його зацікавлення уніформо зарубіжних армій є суто професійним. Перебування в НДР з 1982 по 1987 рік, судячи з усього, попри відому конкуренцію КДБ і ГРУ, означає особисте знайомство «геральдиста-уніформіста» з Владіміром Путіним, оскільки в 1985-1990 роках Путін працював у НДР за лінією зовнішньої розвідки КДБ.

 

Сумніватися в путлєристських переконаннях співавтора Шаменкова не доводиться.

 

Що характерно, Стєпанов в автобіографії обов’язково згадує навіть своїх дідів – старих більшовиків, чільних представників радянської номенклатури сталінських часів:

 

«Дед по линии отца — Степанов Георгий Сергеевич [9(22).05.1909, Саратов — 31.08.1996, Москва]. Родился в семье служащего. Русский. Член Коммунистической партии с марта 1941 г. Образование высшее: в 1936 г. окончил Московский энергетический институт по специальности «инженер-энергетик», в 1948 г. — Высшую партийную школу при ЦК ВКП(б) по специальности «партийный работник».

С 1923 г. — ученик печатника, печатник типографии полиграфпрома в Саратове.

С 1927 г. — подручный слесаря Волжского чугунолитейного завода в Саратове.

С 1928 г. — студент рабфака им. В.И. Ленина в Саратове.

В 1931 г. — секретарь комитета ВЛКСМ главного почтамта в Саратове.

С 1931 г. — студент Московского энергетического института.

С 1936 г. — инженер по техническому учету, инженер электроконтроля, инженер по технике безопасности Саратовского энергетического комбината.

В 1938 г. служил в РККА.

С 1938 г. — начальник электроцеха Саратовской ГРЭС, старший инженер, начальник энергосбыта Саратовского энергетического комбината.

В 1942–1945 гг. — заведующий отделом электростанций Саратовского обкома ВКП(б), одновременно с 1943 г. — заместитель секретаря обкома партии.

С 1945 г. — слушатель Высшей партийной школы при ЦК ВКП(б).

С 1948 г. — в Министерстве финансов СССР: заместитель начальника отдела; начальник отдела финансирования топливной промышленности и электростанций, начальник Контрольно-ревизионного управления.

С 1950 г. — в аппарате ЦК ВКП(б): заведующий сектором финансовых органов Отдела административных и торгово-финансовых органов.

С 1954 г. — референт секретаря ЦК КПСС Н.С. Хрущева.

С марта 1958 г. — заведующий секретариатом Председателя Совета Министров СССР.

С марта 1959 г. — Управляющий делами Совета Министров СССР.

С декабря 1964 г. — заместитель председателя Государственного производственного комитета по энергетике и электрификации СССР.

С октября 1965 г. — заместитель министра энергетики и электрификации СССР.

С декабря 1971 г. — персональный пенсионер союзного значения. Депутат Верховного Совета СССР 6-го созыва.

Награжден орденом Трудового Красного Знамени, орденом Красной Звезды.

Похоронен в Москве на Введенском кладбище».

 

Читачі мого блогу пригадають, що й інший дуже близький друг Шаменкова, так само один із засновників та співробітників часопису «Старый Цейхгауз», рашист і українофоб Роберто Паласіос-Фернандес теж походить по батькові зі старих комуністів довоєнної доби, найближчого оточення кривавої Долорес Ібаррурі.

 

Тобто це все один прошарок номенклатури, що буквально дружить родинами впродовж поколінь. Така собі спадкоємність сталінських і путінських соколів. Причому один із дідів вельможного співавтора Сергія Шаменкова зразу після Голодомору прибув до Південної України і був призначений на керівну посаду, щоб зросійщувати козацьку Криворіжчину та проводити репресії, викорінюючи національну свідомість українців:

 

«Дед по линии матери — Архипов Иван Васильевич [18.04(01.05).1907, Калуга — 28.02.1998, Москва]. Родился в семье железнодорожного рабочего. Русский. Член Коммунистической партии с 1928 г. Образование высшее: в 1932 г. окончил Московский станкостроительный институт.

С 1921 г. — токарь железнодорожных мастерских в Калуге.

В 1929–1932 гг. — студент Московского станкостроительного института.

С 1932 г. — инженер-конструктор на заводе в Коврове Владимирской области.

С 1933 г. — на заводе им. Ф.Э. Дзержинского в Днепродзержинске Днепропетровской области: старший мастер, заместитель начальника цеха, начальник цеха.

С 1937 г. — главный механик Криворожского металлургического завода.

В 1938–1939 гг. — первый секретарь Криворожского горкома КП(б) Украины.

В 1939–1943 гг. — заведующий отделом цветной металлургии Управления кадров ЦК ВКП(б).

В 1943–1948 гг. — заместитель наркома (с марта 1946 г. — министра) цветной металлургии СССР.

В 1948–1950 гг. — заместитель министра металлургической промышленности СССР.

В 1950 г. — советник по экономическим вопросам при посольстве СССР в Китайской Народной Республике.

В декабре 1950 г. — марте 1953 г. — первый заместитель министра цветной металлургии СССР.

В марте 1953 г. — феврале 1954 г. — заместитель министра металлургической промышленности СССР.

В 1954 г. — советник по экономическим вопросам при посольстве СССР в КНР, одновременно в 1955–1957 гг. — представитель Главного управления по делам экономических связей со странами народной демократии в КНР, одновременно в 1954–1957 гг. — заместитель министра цветной металлургии СССР.

В 1957–1958 гг. — советник посольства СССР по экономическому сотрудничеству — представитель Государственного комитета Совета Министров СССР по внешним экономическим связям в КНР.

В 1958–1959 гг. — заместитель председателя, в 1959–1974 гг. — первый заместитель председателя Государственного комитета Совета Министров СССР по внешним экономическим связям.

С марта 1974 г. — заместитель, с октября 1980 г. — первый заместитель председателя Совета Министров СССР.

С октября 1986 г. — персональный пенсионер союзного значения.

Депутат Верховного Совета СССР 9–11 созывов. Член ЦК КПСС в 1976–1989 гг. Герой Социалистического Труда (1977). Награждён пятью орденами Ленина, орденом Октябрьской Революции, двумя орденами Трудового Красного Знамени, орденом Георгия Димитрова (Болгария), двумя орденами Сухэ-Батора (Монголия), орденом Югославского флага с лентой (1-я степень), знаком ордена Нила на широкой ленте (Египет), Большим крестом Ордена за заслуги (Перу).

Почётный житель г. Кривого Рога (17.03.1982), почётный гражданин КНР (с 1987).

Является основоположником современных российско-китайских экономических отношений. Академией общественных наук КНР включен в число 50 иностранных граждан, оказавших влияние на развитие Китая (из них — 8 наших соотечественников, включая В.И. Ленина, И.В. Сталина, А.М. Горького).

Похоронен на Троекуровском кладбище в Москве».

 

Важко уявити, скільки крові, в тому числі українців, на руках червонозоряних упирів – дідів співавтора Сергія Шаменкова Алєксєя Стєпанова. Це просто-таки відповідь на пронизливе, болюче запитання Василя Симоненка: «Де зараз ви, кати мого народу?»

 

Виразні симпатії саме до російської армійської розвідки простежуються також у співців «спецназу ГРУ» і симпатиків ДНР-ЛНР Кліма Жукова та Дмітрія «Гобліна» Пучкова, з якими Шаменков тісно пов’язаний через свого близького друга Бориса Мегорського, для потреб якого він, як це 2018 року публічно засвідчив сам Мегорський, в умовах військового протистояння України з Росією обшукує українські музеї в пошуках речей їхнього спільного кумира, царя Петра І.

 

Але у випадку з путінським боярином Стєпановим ці зв’язки є відвертими, неприхованими й не на рівні натхненного захоплення дрібних квасних патріотів-рашистів «вежливыми людьми из ГРУ».

 

Це вже геть інший рівень.

 

Співавтор Шаменкова Алєксєй Стєпанов є високопоставленим офіцером Головного розвідувального управління Генерального Штабу СРСР і Російської Федерації, який ще досі перебуває в строю на дипслужбі.

 

Він безпосередньо причетний до свіжих масштабних зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних оборудок Кремля.

 

І був причетний ще до російсько-української війни.

 

Важко собі уявити, щоб до людини такого рангу й на таких посадах можна було б запросто, по-амікошонському звернутися з пропозицією щось потішне написати разом випадковому індивідові, простому пересічному ніде не працюючому («самозайнятому») художникові з-за кордону, причому з країни, що фактично перебуває у стані війни з Російською Федерацією. На другому році цієї війни. Та ще й, як любить запевняти Шаменков, із активною громадянською позицією патріота.

 

До речі, ніхто з ілюстрованих Шаменковим українських та польських учених і аматорів і близько не наближається за статусом до російської VIP-персони. Не крутять вони мільйонами й не обстоюють фінансові інтереси своїх країн на міжнародному рівні.

 

Відповідні висновки напрошуються самі.

 

Вже на самому початку нашого невеличкого розслідування стало зрозуміло, з чим і ким ми маємо справу в особі Сергія Шаменкова.

 

Це не просто розвеселі рольові ігрища манірних бороданчиків в обтислих штанцях, які пирхають через печерну негламурність української науки, й тим більше не хрестовий похід відважного мегаерудованого аматора-розвінчальника супроти «загрузлих у шароварних міфах» академічних учених.

 

Поступово на підставі не здогадів, а відкритих джерел, доступних усім, розкривалися то грані співпраці Шаменкова з армійським пропагандистським фондом «в рамках Президентской программы военно-патриотического воспитания граждан Российской Федерации», то особистості його рашистських друзів Бориса Мегорського, Владіміра Вєліканова й Якова Лазарєва, які отримують «гранты Президента Российской Федерации» на дослідження історії загарбання України Московщиною, а тепер є пряме підтвердження того, що організаційна й пропагандистська діяльність Сергія Шаменкова та, судячи з усього, його оточення керується й, мабуть, субсидується російською армійською розвідкою – Головним розвідувальним управлінням Генерального Штабу Російської Федерації.